Людинь

Історична довідка

Село Людинь Дубровицького району Рівненської області знаходиться за 2 км від автостради  м.Дубровиця України та м.Століна Білорусії. 

Історія села Людинь

Історія нашої батьківщини надзвичайно трепетно, чомусь біло і пекуче розкриває нам свої глибокі рани, болі правдивої у легендах і переказах, які крізь хуги докорів і проклять доходять до нас. Пекельні думки про її минуле, дуже далеко, що снується забутими стежками давньовічної пам’яті. Іноді воно оповите темнотою і самотністю, яке поступово, ближче до наших днів, заповнюється світлом, живить комусь живу душу, а серце палкіше проситься на волю.

Крізь гіркі людські сльози моїх предків, що кропили землю, всмоктували колючий жах і блідий сум, історія нашого села непомітно жевріє у спогадах.

Слова любові до рідних місць ніби народжуються з серця, стають кришталевими, а уста наші уже твердо і гучно шепочуть слова предвічної надії: «Боже Великий, єдиний, нам Україну храни...».

Ти мовчиш, як ніч із смутними зорями, що вилискують сльозами.

Ти мовчиш, як лист із пророчими словами, що тремтять від жаху.

Ти мовчиш, як світ із жорсткою правдою, що гнітить душу.

Ми, жителі північно-західного Полісся - поліщуки. Уперше ця назва згадується в Галицько-Волинському літописі 1274 року. Коли литовський князь захопив деякі руські міста, руські князі вирішили помститись. Саме десь з наших країв вчасно не дійшло військо князя Мстислава, який йшов «пустошачи по Поліссі». Полісся згадується в описах мандрівників і пам’ятках історичної картографії Мабуть, про нього пише, але не вживає назви Геродот (це у УІ ст.. до н.е.) «Земля її поросла пустими лісами». Пізніше згадує Полісся грецький географ Клавдій Птоломей (II ст. до н.е.). На його карті є озеро Амадок серед великих Пінських боліт. Отож Полісся - це край лісів безмежних і бездонних боліт.

Полісся в минулому - це край глухих, непролазних лісів і боліт. Там, на піщаних дюнах, здебільшого біля річок, озер і боліт, поліщуки будували свої оселі, користуючись усіма дарами природи. Вода давала рибу, ліси - дику звірину, у непрохідних ситниках водились дикі птахи Лоза для поліщуків, як необхідність : із неї плели речі для хатнього вжитку ,а із лика постоли. Землі нашого Полісся покраяні річками, вкриті болотами і лісами, і великою кількістю озер. Навесні і восени вода заливала великі простори землі.

Поселення на Поліссі відомі з сивої давнини. Може, льодовик вплинув на ландшафт нашого краю, що серед льодовикових вод з’явилися маленькі шматочки суходолу, придатні для поселень. Дюни, так називають їх вчені і відносять до доби мезоліту, Можливо,жителями цих країв тоді були лише мисливці і рибалки. У наших краях, нижче Прип’яті, долини Горині були найменш заселені. Отже, наша історія в легендах і переказах лягає часів або Київської Русі, або скіфських. Можливо, щоб ще багатшою була Київська Русь у найдревніше місто Остріг линули посли князів у пошуках нових багатих земель. Можливо, їх і знаходили у наших місцях. Адже є біля села озеро Сомине. Ось яка легенда про нього.

Село в роки війни та повоєнні роки

Нова доба вимагала нових змін. Частина Західної України влилася в єдині кордони Української радянської соціалістичної республіки. У селі Людинь проголошено Радянську владу. Заснували осередок села - сільську Раду. Першим її головою був Хомич М.М. Село входило до Висоцького району до 1940 року, яке відносилось  до Ровенської області. Так було до 1957 року, коли утворився Дубровицький район. В 1939 році відкрили школу, де навчання спроходило українською мовою. Спочатку школа була 7-класна. Класи-кімнати розміщувалися у хатах односельців.. Малоземельним і безземельним селянам надали наділи землі. Село стало змінюватись. Відкрилася хата-читальня, яка служила і за сільський клуб. Розпочалося будівництво села.

Та громи фашизму пролунали і над Людиною. Сюди, в далекий поліський край, ступила нога ворога. І жителі піднялися на боротьбу з лютим ненависним гітлеризмом. У Пузнях діяло народне підпілля на чолі з Х.Хомичем. люди радо допомагали воїнам, ризикуючи власним життям. На території воювали вояки ОУН і групи партизан. Люди, ровесники, свідки тих подій 1941-1945 рр. можна дізнатись про незвичайні, трагічні події, які діялись на території сіл: Пузня, Людинь, Рудня діяли партизани місцевого значення під керівництвом Мисюри М.Й. В ніч на 11 липня 1943 року в с. Пузня (оскільки там найбільше гніздище партизан-мисюрівців) вчинили криваву бійню-різню. Вбили по-звірячому Килину Хомич. Адже вона розповідала людям про нове життя, про ідеї радянської влади. Вона з наших країв далекого Полісся перша депутатка Верховної Ради УРСР.

В роки війни головою був Хомич М.  З 270 жителів, які пішли воювати, повернулись одининокі.

У партизанах перебували 21 чоловік. Багато пропало безвісти. З вивезених у Німеччину повернулись додому небагато, які тепер сутожно, нелегко доживають свій вік.

Живуть у селі і вояки УПА.. Пішли захищати рідний край від жорстокого ворога, і пропали безвісти, за даними «Книги пам’яті України» - пропали безвісти - 31 чоловік. Це стільки сімей не дочекались в селі своїх годувальників, батьків, братів. Кривавий шлях пройшов рядовий з с. Людинь через країни Прибалтики, Польщу, Угорщину, Східну Прусію. Там вони і загинули, поклавши голову в чужому краї, а додому, в далекий край Полісся, летіли похоронки, несучи болючу вість. А скільки поранених, калік повернулося з фронту, що пізніше знайшли спокій у лонах рідної   землі.

Заліковувались рани, ятріла душа фронтовика, ночами продовжували воювати, йти в атаку. З наболілою душею живуть фронтовики. Цікава доля одного з них. Повернувся з фронту Хомич Іван Карпович (помер у 1995 році), з фронту прийшов контужений, весь в ранах. Довгі роки був відлюдкуватий. Згодом став працювати, кормити сім’ю. Але відмовився від всяких пільг для фронтовиків, від будь-якої допомоги. Потім пояснив, що був тяжкий бій, німці мали великі переваги і він перед боєм дав зарок: «Якщо лишусь живим, то нічого більше в житті не хочу». З цією клятвою, даним словом і жив.

Відлуння тих далеких днів лишились у селі на роздоріжжях, перехресних дорогах - фігури- хрести. Це оброк, який давали люди Богу, щоби захистив і боронив людей села від смерті в роки війни. Просити прощення у Бога за скоєнні гріхи жителями села, щоб Бог змилосердився і захистив, допомагав виборювати тяжкі днини життя односельців, щоб добро і злагода, мир і дружба панували між нами.

Прогриміла війна, треба підійматись з руїн, з попелищ, будувати нове життя. У 1949 році організували колгосп ім.І.Дмитровича. Головою його був вперше житель села Мисько Йосип Федорович. До колгоспу відійшла земля, люди віддавали коні і воли. Це основна тягова сила колгоспу. В  1949 році, восени засіяли поля на зиму.

У 50-ті роки  почалися в селі будувати пошту, колгоспну контору. А сільський клуб був у хаті колишнього  солтиса. Згодом клуб перенесли в іншу хату в селі, а там добудувавши частину, розмістили школу. Спочатку була початкова, потім 7-річна. Перший учитель Хомич Терентій Терентійович. Сам навчався самотужки, на зразок - народного вчителя. Люди і діти в селі шанували його, називаючи: «Терешечко».

В сільській хаті знаходився медпункт, навіть роддом. У 60-ті роки, коли збудували нову контору, то в стару контору перенесли медпункт, роддом. Амбулаторія була велика, простора. Лаврович Галина Володимирівна - відомий зубний лікар у районі,  починала свою трудову діяльність  в Людині.

В 1958 році колгосп перейменували та приєднали колгосп села Золоте. У 1976 році колгосп приєднали до Лютинського колгоспу «Світанок», жителі довго були невдоволенні і добилися роз’єднання.  В 1988 році. Колгосп повернувся у своє рідне лоно - домівку Людинь. Тепер він «Перемога».

За вказівкою правління колгоспу в селі збудовано нову двоповерхову будівлю, де розмістилася сільська рада (2 поверх), а на 1 -му - правління колгоспу. На місці старої контори - колгоспна їдальня. Коштами держави та колгоспу збудовано новий медпункт. Збудовано двоповерховий дитячий садок. А поруч - школа. їй у 1968 році указом Верховної Ради УРСР присвоєно звання К. П. Хомич, а перед новим будинком сільської ради - пам’ятник Хомич К.П..

Всі урочисті події відбуваються сільською радою, навіть мітинги до великих свят. З ранньої весни і до пізньої осені завжди біля пам’ятника квіти, як жива пам'ять про героїчну односельчанку.

У 50-ті, на зорі 60-х село Пузня перейменовано на село Партизанське, увінчавши цим віковічну славу жителів цього села, слава в якому народилась і жила, а потім була замордована Килина Хомич. А поле, що розкинулось між Партизанським і Людинню назвали «Поле К. П. Хомич».

В 1989 - 1990 роках Людинську школу перевели до складу середніх шкіл району. Навчаються діти з сіл: Рудня, Людині, Партизанського, Золотого, навіть Лісового.

Людинська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів ім.. К.Хомич заснована  в 1902 році. До 1952 року  школа функціонувала  як початкова, з 1952 по 1962 рік в старих  дерев’яних приміщеннях діяла семирічна, а з 1962 року – восьмирічна школа. В 1965 році господарським способом розпочалось будівництво цегляного приміщення закладу, яке тривало 19 років. У 1985 році будівництво було завершено і заклад набрав сучасного вигляду. У серпні 1989 року школа була реорганізована в заклад І-ІІІ ступенів. Нині школа складається  з головного навчального корпусу площею 1950 кв. м. та окремої будівлі шкільних їдальні і бібліотеки.

В 2010 році школа – переможець районного етапу Всеукраїнського конкурсу на кращий стан фізичного виховання, переможець районного спортивно-туристського свята « Котигорошко – 2010».

З 2008 по 2010 рік учні школи зайняли 14 призових місць в районних предметних олімпіадах, чотири рази ставали призерами районного конкурсу знавців української мови ім. П. Яцика, шість разів мали призові місця в районному конкурсі-захисті робіт МАН, мали 34 призові місця у районних конкурсах краєзнавчого, екологічного, літературного і спортивного спрямування. Заклад три останні роки підряд є переможцем районної спартакіади школярів з легкої атлетики.Школа є базовою в районі по туризму і легкій атлетиці.

В селі функціонує Людинський дошкільний навчальний заклад «Берізка».

На території села Людинь  КСП «Перемога», є нова лазня, клуб, сільська бібліотека. А далеко під лісом, за селом, біля чепурного ставу Людинське лісництво, угіддя якого сягають 5796 га землі.

Люди трудяться в колгоспі, і в лісництві, працюють у бібліотеках сіл, медпунктах, в школах, клубах. Нещодавно геологи знайшли у нас поклади поліського золота - бурштину. Біля Партизанського, біля місцини Желізниця є бурштин. З січня 1996 року він під державною охороною.

Якщо раніше будинки в селі були переважно дерев’яні, то сьогодні - багато цегляних. Живе село і будується. Є у селі двоповерховий будинок, де живуть вчителі. Є будинок для спеціалістів сільського господарства. Є будинки, які збудував колгосп одиноким людям, сім’ям, воїнам Афганістану. Виростають нові вулиці в селах. Живуть, будуються, бережуть свій край, свято шанують правду історії, хоча і гірка вона.

Здавалось би, жити та радіти, але сучасні лиха не люблять минати наше село. Є живі герої воїни-інтернаціоналісти Афганістану, є і ті, які загинули. Тіла їх спочивають у рідній землі: Скаржниць Павло Олександрович і Остемчук Василь Миколайович. Ще жива пам'ять десятилітньої війни в Афганістані. Йшли молоді воїни, приймаючи присягу, виконувати свій інтернаціональний обов’язок. Тільки чорні монументи пам’ятників на кладовищах с. Людинь та Рудня свідчать про їх вірність присязі та  інтернаціональному обов’язку.